Доказова психотерапія травми: обмеження підходів і перспективи застосування deep brain reorienting

Анотація

Актуальність дослідження зумовлена зростанням потреби в науково обґрунтованих та ефективних підходах до психотерапії травми в умовах масової і тривалої травматизації населення, спричиненої воєнними подіями, а також потреби в пошуку методів, здатних забезпечити не лише ефективність, а й достатній рівень безпеки й стерпності. У статті представлено результати теоретико-методологічного та емпірично спрямованого аналізу сучасних доказових підходів до психотерапії травми. Особливу увагу приділено роботі з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) у різних терапевтичних модальностях. Показано, що попри високу емпіричну підтримку ці підходи мають обмеження щодо застосування в разі складної, хронічної або тривалої травматизації.
Метою статті є теоретико-емпіричне обґрунтування методу Deep Brain Reorienting (DBR, переорієнтування глибинного мозку) як нейробіологічно орієнтованого підходу до роботи з психологічною травмою, аналіз можливостей його застосування в умовах воєнної травматизації, а також окреслення місця DBR у вітчизняному науковому та практичному дискурсі.
Методологія дослідження базується на аналізі сучасних нейробіологічних моделей травми, результатів рандомізованих контрольованих досліджень, узагальненні даних метааналізів ефективності деяких сучасних психотерапевтичних підходів, а також матеріалів клінічної та супервізійної практики й наративних оглядів.
Результати. Окреслено місце нейробіологічно орієнтованих підходів, зокрема Deep Brain Reorienting, який залишається недостатньо представленим у вітчизняному науковому дискурсі. Показано його роль у системі сучасної доказової психотерапії травми з урахуванням обмежень щодо застосування традиційних методів у роботі з хронічною і повторюваною травматизацією. Визначено, що Deep Brain Reorienting забезпечує доступ до ранніх докортикальних компонентів травматичної реакції, що дає змогу знижувати рівень афективної активації без інтенсивної експозиції до травматичного змісту. Продемонстровано, що такий механізм втручання розширює можливості психотерапії в разі підвищеної психофізіологічної реактивності, дисоціативних проявів та обмеженої толерантності до афекту. Наведено емпіричні дані, які свідчать про ефективність методу щодо зниження симптомів ПТСР, його високу стерпність і потенціал застосування в дистанційному форматі.
Висновки та перспективи подальших досліджень. Підкреслено практичну і соціальну значущість DBR для систем психосоціальної допомоги в Україні, зокрема в роботі з особами, які пережили наслідки воєнної травматизації. Окреслено необхідність подальших досліджень для уточнення ефективності методу та його місця в системі доказової психотерапії.